“Logika przemocy”

[прокрутіть вниз, щоб переглянути англійську версію; SCROLL DOWN FOR ENGLISH VERSION]

Rzeczywistość jest z przemocy utkana, codzienność rozgrywa się w przemocowych ciągach, to one konstruują rzeczywistość, to im się poddajemy, w nich i wobec nich funkcjonujemy.
Procedury, rewiry, rygory, regulaminy, hierarchie, autorytety, systemy edukacji, kontroli, rytuały, ceremonie, polityki przestrzenne, architektura przemocy / przemoc architektury, religie jako architektury rygorów, język, cenzura, przeoczenia, pominięcia, wyparcia, zaniedbania. Lista niewidocznych wymiarów przemocy zdaje się nie mieć końca.

Seria „Logiki przemocy” stanowi rozwinięcie działań w ramach Kongresu Estetycznego – rozpisanego w czasie (i przestrzeni), realizowanego za pośrednictwem narzędzi sztuki programu badawczego dedykowanego politykom powierzchni, polityczności dizajnu, politycznym wymiarom wizualności. Kongres Estetyczny inicjuje dyskusję wokół napięć, które skrywają szeroko rozumiane mieszczańskie powierzchnie: estetyzacje, konwencje, rygory, reżimy codzienności.

Jesteśmy przeniknięci “przez formę aż do rdzenia. […] To nie my mówimy słowa, lecz słowa nas mówią” twierdził Witold Gombrowicz. “Władza formy” może pociągać za sobą wielkie ruchy masowe, przesunięcia warstw społecznych prowadzące do zmiany “kształtu” człowieka – zmiany języka, form obyczaju, światopoglądu. To właściwie formowanie (się) u-strojów. Klemperer, przywoływany u Janion przez Stefana Chwina, mówi o oddziaływaniu “zatrutego”, monstrualnie ubogiego, martwego języka państwa totalitarnego, władzy stereotypu, sztywnej i zastygłej w milionie powtórzeń formy językowej. Mówi o władzy powierzchni nad wnętrzem – złożoność tego ostatniego nie wytrzymuje „prostoty” stereotypu. Już np. w stroju ogniskują się rygory, konwencje, normy czy formaty społeczne. Za jego pośrednictwem definiowana jest płeć, społeczna hierarchizacja, matryce nieredukowalnego spektaklu. Faktyczna przemocowość każdego języka (a zatem również ubioru) kryje się w mikrogestach: nie przez przypadek strukturaliści analizowali centymetrowe przesunięcia w krojach ubiorów, składające się na narzucający się społeczeństwu system symboli hierarchizujący świat w określony sposób.

Faktyczny demonizm powierzchni nie polega jednak, w ujęciu Gombrowicza, na tym, że “maska, fikcyjny obraz twarzy stworzony na użytek innych, wżera się w twarz, wślizguje się w ciało i krew”, sterując naszą duchową istotą. Chodzi o to, że poza powierzchnią nie istniejemy, ponieważ poza powierzchniową rzeczywistością maski nie istnieje żadna inna.

Ale obecnie sama powierzchnia ma złą reputację: krytyczna tradycja marksistowska, która domagała się odkrycia rzeczywistości dotychczas przed nami ukrytej, przekształciła się za sprawą Debord’a i Baudrillard’a, w pogląd, że pod powierzchnią nie ma nic, że jest to miejsce, w którym wszystko jest identyczne ze swoim obrazem a każdy obraz ze swoim kłamstwem.

Kongres Estetyczny to antropologia powierzchni. 

artystki: Anti Gonna, Vira Pakosh, Mariia Mytrofanova (oraz kolektyw BREASTMILK trio)

współpraca koncepcyjna: Łukasz Trzciński (kurator Kongresu Estetycznego)

realizacje składające się na serię „Logika przemocy” są wynikiem rezydencji artystycznych w Domu Utopii – Międzynarodowym Centrum Empatii, realizowanych przy wsparciu Instytutu Teatralnego im. Zbigniewa Raszewskiego

współpraca realizacyjna: Dominik Stanisławski, Małgorzata Szymczyk-Karnasiewicz

partner wystawy: Dom Utopii – Międzynarodowe Centrum Empatii

współpraca: Fundacja Imago Mundi

Wydarzenia będą miały miejsce w Galerii Kuns(z)t (ul. Podgórska 34).

Anti Gonna:
13 grudnia godz. 19.00 – performance „Imperium nie jest matką”

Vira Pakosh: 
15-18 grudnia godz. 16-19.00 – instalacja „Context in a transparent box” 

Mariia Mytrofanova:
19 grudnia godz. 18.00 – opening performance
20 grudnia – BREASTMILK trio appearance
31 grudnia koncert 12:00 – noise koncert: Dawid Kowalik i Mariia Mytrofanova

Lokalizacja przestrzeni galerii KUNS(Z)T Instytutu Goethego jak większości podmiotów sztuki (i sama sztuka) funkcjonuje wobec kontekstów – to sam środek potężnej galerii handlowej, powstałej na terenie zajmowanym przez ponad 100 lat przez największą rzeźnię miejską. Niewielki ceglany budynek, jeden z niewielu obiektów pozostałych z ówczesnych zabudowań zdobi napis KUNS(Z)T nawiązujący typografią do napisu na bramie obozu Auschwitz, witającego przybyłych do galerii sercu post-robotniczej dzielnicy. Po drugiej stronie ulicy ma swoją lokalizację cmentarz żydowski jak i stacja paliw a po przeciwnej stronie rzeki Wisły (oddzielony jedynie firanką korporacyjnych biur, centrów fitness) – muzeum sztuki współczesnej, wpisane przez miasto narzędziowo w zaprogramowaną gentryfikacji dzielnicy. Do tego wszystkiego kontekst miasta, jego hybrydowej cielesności w tym sukcesywnie transformujących, post-robotniczych Grzegórzek (wsi włączonej w administracyjny rewir miasta ledwie 100 lat temu), dzielnicy stanowiącej zarzewie krwawych buntów pracowniczych ale też ośrodek wsparcia dla sympatyzujących z ruchem robotniczym działań kulturotwórczych. Jeszcze niedawno tuż obok produkowano czekoladę, funkcjonowała też największa w Polsce wytwórnia prezerwatyw a wcześniej m.in. konstrukcje stalowe do największych sanacyjnych przedsięwzięć jak Centralny Okręg Przemysłowy. Neutralny white-cube nie istnieje, najbardziej zneutralizowana przestrzeń funkcjonować będzie wobec kontekstów, warstw pamięci jak i nimi przerastać. 

To w galerii KUNS(Z)T inicjujemy wyzwanie mapowania kontekstów i zasad, na których wobec siebie funkcjonujemy, niewidzialnych polityk (współ)obecności.

Trzy narracje formujące pierwszą odsłonę „Logiki przemocy”, odsłaniają odległe sobie perspektywy, sygnalizując skalę jak i złożoność zjawiska. 

Anti Gonna (właść. Oksana Andreyeva) – przemoc jest tak głęboko wdrukowana w kulturę, że mieszają nam się porządki: wojenne ludzkie dramaty transmitowane przez media towarzyszą nam w posiłkach i codziennych czynnościach.  Przemoc wizualizowana w formie rozrywki przysparza więcej emocji niż faktyczne dramaty ludzkie ukryte za militarnym cyrkiem. Prawdziwe (codzienne) warstwy przemocy stają się niewidzialne, tak działają mechanizmy wyparcia. Chcemy żyć własnym życiem nie uczestnicząc w czyimś cierpieniu. Jednak wypieranie wiedzy o okrucieństwach, wiedzy i świadectw, z którymi ich świadkowie próbują się przebić do opinii publicznej samo w sobie jest przemocowe.

W Lost in Freedom artystka Oksana Andreyeva, zamknięta w swoim własnym cierpieniu wędruje naga (całkowicie bezbronna i pozbawiona statusu społecznego) po ruinach Kijowa, Bucza, Irpienia, Hostomla i Borodianki. Zdruzgotana i wyniszczona psychicznie, pomrukuje zaklęcia licząc, że jesteśmy w stanie dążyć do pokojowego i sprawiedliwego świata wyleczonego z okropności terroryzmu.

Vira Pakosh – wchodząca dopiero w środowiskową przestrzeń sztuki, dziwi się obowiązującym w niej formatom, rewirom i rygorom. Zastanawia się jak wpływ środowiska, formujących je postaw twórczych odbija się na jednostce artystycznej, jakiego rodzaju odcisk pozostawia. Jak bardzo krąg środowiskowy determinuje dynamikę rozwoju formujących je jednostek. Akademia, dziedziny sztuki (czasem jedynie wyjściowe choć najczęściej lifetime), środowisko sztuki, ramy instytucji, ramy wystawy, przestrzeń wystawiennicza to wszystko opresywne formaty naprzeciw i wobec których staje czy którym poddaje się jednostka twórcza.

Artystka szkicuje indywidualności twórcze w momentach grupowości. Inspiracją dla instalacji eksponowanej w galerii KUNS(Z)T stał się szkic przedstawiający grupę osób w trakcie akademickiego wernisażu. Zamiast na poszczególnych jednostkach artystka skupiła się na linii determinującej grupowość – gwarantującej wsparcie a jednocześnie odbierającej to co indywidualne. Instalacja Viry Pakosh przyjmuje formę szkatułkową, wskazuje na kolejne ramy, z których największą widoczną (choć nie ostateczną) stanowi sama przestrzeń galerii.

W ramach instalacji PAIN GAME Mariia Mytrofanova, artystka zmagająca się na co dzień z własnym bólem chronicznym, zaprasza innych do opowiadania i rozmowy o swoich bólu doświadczeniach bólu. Miejscem spotkania i wymiany doświadczeń staje się specjalnie zaprojektowany przez artystkę stół. PAIN GAME nie proponuje stałych zasad gry, doświadczenie własne artystki staje się jedynie punktem wyjścia dla innych do dzielenia się własną perspektywą indywidualnych doświadczeń bólu lub perspektyw związanych ze społecznymi uwarunkowaniami jego funkcjonowania w przestrzeni społecznej.

Opracowane przez artystkę figury do gry zmierzającej do przepisania patriarchalnego konstruktu odlane zostały z ołowianych żołnierzyków wpisanych w petryfikację patriarchalnego konstruktu rzeczywistości. Każda z osób przystępujących do gry, nadpisuje jej kolejne warstwy ostrym narzędziem na gładkiej powierzchni stołu. W PAIN GAME liczy się indywidualna perspektywa oraz doświadczenie bólu, jak i społeczne wymiary jego obecności, w tym – (nie) widzialności.   Każda nadpisana opowieść, dotycząca doświadczeń własnych czy perspektywy społecznej funkcjonowania bólu będzie zapisywana poprzez frottage wykonywany za każdym razem z powierzchni stołu. Instalacja Pain Game ma charakter procesualny/rozwojowy, odsłona w galerii KUNS(Z)T stanowi pierwszą jej odsłonę.

Vira Pakosh – jedno z najciekawszych odkryć ukraińskiej nowej fali (urodzonych po 2000). Choć studiuje malarstwo równolegle na warszawskiej i lwowskiej Akademii Sztuk Pięknych, jednak realizuje głównie prace nawiązujące do nurtu minimalizmu, jej post-konceptualna refleksja bliska jest krytyki instytucjonalnej (w tym środowiskowej). Prace artystki oscylują wokół jednostki twórczej i artystycznego ego ujętego naprzeciw i wobec środowiska oraz systemu sztuki. Przestrzenią eksploracji artystki stał się w dużej mierze/jest system edukacji artystycznej, kształtowania się postaw twórczych (oraz równolegle ich formatowania). Zainteresowana pozycjami jakie zajmują wobec siebie osoby uczestniczące w obiegu sztuki. 

Mariia Mytrofanova – absolwentka wydziału Sztuki i Dizajnu krakowskiego Uniwersytetu Pedagogicznego. Jej praktyka performance oscyluje pomiędzy politykami pamięci a krytyką męskiego spojrzenia, które punktuje i dekonstruuje używując subwersywnie jego własnych kodów. Istotnym obszarem zainteresowań artystki jest równolegle rozwijana tematyka kobiecego bólu, w tym determinowanego społecznymi normatywami. Realizuje też prace obiektowe, które można określić jako dizajn krytyczny: przedmioty zawieszone pomiędzy wymiarem codziennego użytku a zaangażowaną refleksją feministyczną. Z zainicjowaną w ramach Schiesslhaus Air residency program 2023 in Kollnburgu serię “Self-objectifying sessions” uczestniczyła ostatnio w Performance Platform Lublin prowadzonym przez Galerię Labirynt. Również w tym roku prezentowała prace w berlińskim DAAD oraz toruńskim Centrum Sztuki Współczesnej. Pracuje nad wystawą indywidualną w krakowskiej Cricotece. 

Anti Gonna (właść. Oksana Andreieva) – niezależna filmowczyni, artystka queer, transgresywna aktorka-performerka. W swojej praktyce eksplortuje tematykę strachu, przemocy, traumy oraz post-traumatycznej dysfunkcji, śmierci oraz seksualności. Porusza się pomiędzy video-art mieszanym z s-f, dokumentem eksperymentalnym, muzycznym video, rzeczywistością wirtualną. Studiowała w Grekov Odessa Art School, w 2020 nominowana do Pinchuk Art Centre Prize, jednego z najważniejszych ukraińskich wyróżnień w polu sztuki.

---

ЛОГІКА НАСИЛЬСТВА

Реальність зіткана з насильства, буденність минає між насильницькими рядками, це вони створюють реальність, це їм ми піддаємось, це в них і в стосунку до них ми функціонуємо. Процедури, території, режим, правила, ієрархії, авторитети, освітні системи, контроль, ритуали, церемонії, територіальна політика, архітектура насильства / насильство архітектури, релігії в якості архітектури порядку, мова, цензура, випадкові пропущення, ігнорування, заперечення, занедбання. Здається, що список невидимих вимірів насильства немає кінця. 

Серія «Логіка насильства» є розширенням дій в рамках Естетичного Конгресу – розміщеного в часі (та просторі), який реалізується за допомогою інструментів мистецтва дослідницької програми, присвяченої політикам поверхні, політичності дизайну, політичним вимірам візуальності. Естетичний Конгрес створює дискусії навколо напружених тем, які приховують у широкому розумінні міщанські площини: естетизацію, умовності, порядок, режими буденності. 

Ми просякнуті «через форму аж до кореня. […] Це не ми промовляємо слова, але слова промовляють нас» – Вітольд Ґомбровіч

«Влада форми» може притягувати великі масові рухи, переміщення соціальних шарів, які провадять до зміни «форми» людини – зміни мови, форм звичаїв, світогляду. Властиво це і є формування у-строїв. Клемперер, котрого згадує в Яніон Стефан Хвін, говорить про вплив «отруєної», потворно бідної, мертвої мови тоталітарної держави, жорстку і закам’янілу владу стереотипів в мільйонах повторень мовних форм. Говорить також про владу поверхні над єством – складність цього останнього ствердження не витримує «простоти» стереотипу. 

Вже наприклад в одязі зароджуються порядки, умовності, суспільні норми чи формати. За його посередництвом визначається стать, соціальна ієрархія, матриця нередукованого видовища. Фактичне насильство кожної мови (а тому теж мови вбрання) приховується в мікрожестах: не випадково структуралісти аналізували сантиметрові зміни в фасонах вбрання, які впливали на накинуту на суспільство систему символів, встановлюючи, визначеним способом, ієрархію у світі. 

Однак фактичний демонізм поверхні не полягає, в розумінні Ґомбровіча, на тому, що маска, фікційний вигляд обличчя створений на вжиток інших, впивається в обличчя, просочується в тіло та кров, управляючи нашою духовною сутністю. Йдеться про те, що за межами поверхні ми не існуємо, бо крім поверхневої реальності маски не існує жодної іншої. 

Але зараз і сама поверхня має погану репутацію: критична марксистська традиція, яка вимагала відкрити дотепер приховану від нас реальність, переросла завдяки Дебору та Бодріяру, в погляд, що під поверхнею нічого немає, що це те місце, де все є ідентичним за своїм виглядом, а кожен вигляд зі своєю брехнею. Естетичний Конгрес це антропологія поверхні. 

артистки: АнтіГонна (Anti Gonna), Віра Пакош, Марія Митрофанова (та колектив BREASTMILK тріо)

концепційна співпраця: Лукаш Тшцінський

проекти, що створюють серію «Логіка насильства» становлять результат арт-резиденцій в Домі Утопії – Міжнародному центрі емпатії, які відбулись за підтримки Театрального інституту ім. Збігнева Рашевського. 

співпраця в реалізації: Домінік Станіславський, Малґожата Шимчик-Карнашєвіч

партнер виставки: Дім Утопії – Міжнародний центр емпатії

співпраця: Фонд Imago Mundi

Події відбудуться в галереї Kuns(z)t (вул. Підгурська, 34).

АнтіГонна:

13 грудня год. 19.00 – перфоманс «Імперія не мати»

Віра Пакош:

15-18 грудня год. 16-19.00 – інсталяція «Context in a transparent box»

Марія Митрофанова:

19 грудня год. 18.00 – особистий перфоманс художниці

20 грудня  BREASTMILK тріо перфоманс

31 грудня год. 12.00 – концерт: Давід Ковалік & Марія Митрофанова

Простір галереї KUNST Гете-Інституту, як і більшість творчих інституцій (і саме мистецтво) функціонує в якихось контекстах – вона становить саму середину величезного торгівельного центру, який був збудований на території, де протягом понад ста років знаходилась найбільша бійня в місті. Невеликий цегляний будинок, один з небагатьох об’єктів, що збереглись з тих часів, оздоблює напис KUNST – типографія якого є схожою до напису на воротах концтабору в Аушвіц, який вітає відвідувачів галереї  – серця пост-робітничого району. На другому боці вулиці знаходиться єврейське кладовище та автозаправна станція, а на другому боці Вісли (відділеному тільки шторою офісів корпорацій та фітнес центрів) – музей сучасного мистецтва, що був встановлений владою міста, як інструмент запрограмованої джентрифікації цього району. До цього всього контекст міста, його гібридної тілесності включно з успішною трансформацією пост-робітничих Ґжеґужок (села, що було приєднане до адміністрації міста заледве 100 років тому), цей район був іскрою кривавих робітничих бунтів, але також і осередком, де прихильники робітничих рухів отримували підтримку в культурній діяльності. Ще до недавна тут неподалік виготовляли шоколад, функціонувала також найбільша в Польщі фабрика презервативів, а ще раніше тут виготовлялись сталеві конструкції для найбільших санаційних акцій – таких, як Центральний індустріальний район. Нейтрального white-cube вже немає, а найбільш нейтральний простір буде функціонувати серед контекстів, шарів пам’яті та ними просякати. 

Це в галереї KUNST ми ініціюємо картографію контекстів та правил, згідно з якими ми функціонуємо один з одним, невидимих політик (спів)існування. 

Три розповіді, з яких складається перша частина «Логіки насильства», відкривають далекі від себе перспективи, сигналізуючи про шкалу та складність цього явища. 

АнтіГонна (справжнє ім’я Оксана Андрєєва) – насильство є настільки глибоко записаним в культурі, що нам миляться порядки: воєнні людські трагедії трансльовані в медіа товаришують нам під час прийомів їжі або в буденних справах. Насильство зображене в розважальній формі викликає більше емоцій ніж фактичні людські трагедії приховані за військовим цирком. Справжні (щоденні) шари насильства стають невидимими, так працюють механізми заперечення. Ми хочемо жити власним життям не беручи участі в чужому стражданні. Однак заперечення знань про звірства, інформацію і свідчення, з якими їх очевидці намагаються прорватися до громадськості, саме по собі є насильством. 

В Lost in Freedom художниця Оксана Андрєєва, замкнена у своєму власному стражданні, блукає гола (повністю беззахисна та позбавлена соціального статусу) по руїнах Києва, Бучі, Ірпеня, Гостомеля та Бородянки. Знесилена та знищена, нервово буркоче закляття розраховуючи на те, що ми є в змозі прагнути мирного та справедливого світу, вилікуваного від звірства тероризму. 

Віра Пакош – тільки входить в місцевий мистецький простір, дивується пануючим в ньому форматам, розмежуванням та правилам. Задумується над тим, як вплив середовища, формуючих його творчих позицій віддзеркалюється на представнику мистецтва та який залишає слід. Наскільки оточення визначає динаміку розвитку осіб, котрі його формують. Академія, напрямки мистецтва (часом тільки початкові, хоча частіше всього lifetime), мистецьке середовище, рамки інституції, виставковий простір – це все гнітючі формати напроти і щодо яких мусить віднестись чи підкоритись творча особа. 

Художниця зображує індивідуальності в спільних моментах. Натхненням для інсталяції виставленої в галереї KUNST став ескіз, який зображував групу людей під час студентського вернісажу. Замість звертати увагу на окремих осіб, художниця зосередилась на лінії, що визначала групу людей – вона гарантувала одночасно підтримку, а заразом забирала індивідуальність. Інсталяція Віри Пакош має форму шкатулки, вказує на наступні рамки, з котрих найбільшою видимою (хоча і не остаточною) є простір самої галереї. 

В рамках інсталяції Pain Game Марія Митрофанова, творчість, котра щоденно бореться з власним хронічним болем, запрошує інших розповідати і розмовляти про свою біль. Місцем зустрічей і обміну досвідом стає спеціально запроектований нею стіл. Pain Game не пропонує постійних правил гри, власний досвід Марії стає тільки початковим пунктом для інших, щоб ділитись власною перспективою індивідуального болючого досвіду або поглядами пов’язаними з соціальними умовами його функціонування в суспільному просторі. 

Опрацьовані нею фігурки до гри, що мають на меті переписати патріархальну конструкцію, зроблені зі свинцевих солдатиків, які є вписані в зміцнення патріархальної конструкції реальності. Кожна з осіб, котра сідає до гри, записує наступні шари гострим інструментом на гладкій поверхні столу. В Pain Game рахується індивідуальна  перспектива та досвід болю, а також соціальні виміри його присутності, включно з (не)видимістю. Кожна написана розповідь, що стосується власного досвіду або соціальної перспективи функціонування болю буде записана завдяки frottage, який виконується з поверхні столу кожного разу. Інсталяція Pain Game має процесуальний/прогресивний характер, відкриття виставки в галереї KUNST є її першою публічною виставкою.  

Віра Пакош – одне з найцікавіших відкриттів нової української хвилі (народжених після 2000 р.). Хоч вона навчається на факультеті образотворчого мистецтва у варшавській та львівській Академії образотворчих мистецтв, то виконує роботи, які в основному відносяться до течії мінімалізму, її пост-концептуальні роздуми наближені до інституціональної критики (включно з екологічною). Її роботи обертаються навколо творчості і мистецького его особи, зображеної напроти та в стосунку до середовища і мистецької системи. Простором для праці художниці стала або є в значній мірі система освіти митців, формування їх творчих основ (та одночасне формування їх самих). Зацікавлена позиціями, які приймають в стосунку один до одного особи, що беруть участь у сфері обігу мистецтва. 

Марія Митрофанова – випускниця факультету Мистецтва та дизайну краківського Педагогічного університету. Її практика перфомансу знаходиться між політикою пам’яті і критикою чоловічих поглядів, які перераховує та деконструює підступно використовуючи їх власні коди. Суттєвим полем зацікавлень Марії є також розвиток тематики жіночого болю, включно з тим, який визначають суспільні норми. Виконує також об’єктні роботи, котрі можна назвати критичним дизайном: предмети зачеплені між виміром щоденного вжитку та завзятими феміністичними роздумами. З ініційованою в рамках Schiesslhaus Air residency program 2023 inKollnburg серією «Self-objectifying sessions» нещодавно вона брала участь в Performance Platform Lublinорганізованому Галереєю Лабіринт.  Також цього року вона презентувала свої роботи в берлінському DAAD та торунському Центрі сучасних мистецтв. Сьогодні вона працює над індивідуальною виставкою в краківській Cricotecа. 

АнтіГонна (справжнє ім’я Оксана Андрєєва) – незалежна режисерка, квір-художниця, трансгресивна акторка перфомансу. У своїх роботах вона досліджує тематику страху, насильства, травм та пост-травматичної дисфункції, смерті та сексуальності. Її творчість знаходиться між відео-арт змішаним з s-f, експериментальним документальним жанром, музичним відео, віртуальною реальністю. Вона навчалась в Одеському художньому коледжі ім. Грекова, в 2020 році була номінована в Pinchuk Art Centre Prize – одна з найголовніших українських нагород в сфері мистецтва. 

---

THE LOGIC OF VIOLENCE

Reality is woven out of violence, everyday life is played out in violent sequences, they construct reality, we submit to them, we function in and against them.

Procedures, revues, rigors, regulations, hierarchies, authorities, systems of education, control, rituals, ceremonies, spatial policies, architecture of violence/violence of architecture, religions as architecture of rigors, language, censorship, omissions, suppressions, neglect.  The list of invisible dimensions of violence seems endless.

The “Logic of Violence” series is an outgrowth of the activities of the Aesthetic Congress – a time- and space-spanning research program, implemented through the tools of art, dedicated to the politics of surface, the politicity of design, and the political dimensions of visuality.  The Aesthetic Congress initiates a discussion around the tensions that hide broadly understood bourgeois surfaces: aestheticizations, aesthetics, conventions, rigors, regimes of everyday life.

We are permeated “by form to the core. […] It is not we who speak the words, but the words speak us.” Witold Gombrowicz

“The power of form” can entail great mass movements, shifts of social strata leading to a change in the “shape” of man – changes in language, forms of customs, worldview. This is actually the formation (of) systems and regimes.

Klemperer, cited in Maria Janion’s “Masks” by Stefan Chwin, speaks of the impact of the “poisoned”, monstrously poor, dead language of the totalitarian state, the power of the stereotype, a rigid linguistic form congealed in a million repetitions. It speaks about the power of the surface over the interior – the complexity of the latter does not withstand the “simplicity” of the stereotype.

Already, for example, rigors, conventions, norms or social formats are focused in the dress. Through it, gender, social hierarchy, the matrices of irreducible spectacle are defined. The actual violence of any language (and therefore of clothing) is hidden in microgestures: it is no coincidence that structuralists analyzed centimeter-wide shifts in the cut of clothing, which make up the socially-imposed system of symbols that hierarchize the world in a certain way.

However, the actual demonism of the surface, according to Gombrowicz, does not consist in the fact that the mask, a fictitious image of the face created for the use of others, eats into the face, slips into the flesh and blood, controlling our spiritual being. The point is that we do not exist beyond the surface, because there is no other reality beyond the surface reality of the mask.

But now the surface itself has a bad reputation: the critical Marxist tradition, which demanded the discovery of a reality hitherto hidden from us, has been transformed, through Debord and Baudrillard, into the view that there is nothing beneath the surface, that it is a place where in which everything is identical with its image and each image with its lie.

The Aesthetic Congress is an anthropology of the surface.

artists: Anti Gonna, Vira Pakosh, Mariia Mytrofanova (and the BREASTMILK trio collective)

conceptual collaboration: Łukasz Trzciński

the realizations comprising the series “Logic of Violence” are the result of artistic residencies at the Utopia Home – International Empathy Center, implemented with the support of the Zbigniew Raszewski Theater Institute

production cooperation: Dominik Stanisławski, Małgorzata Szymczyk-Karnasiewicz

exhibition partner: Utopia Home – International Empathy Center

cooperation: Imago Mundi Foundation

The events will take place at Kuns(z)t Gallery (34 Podgórska Street).

Anti Gonna:

December 13, 6 pm – performance “Empire is not a mother”

Vira Pakosh: 

December 15-18, 4-7 pm – installation “Context in a transparent box” 

Mariia Mytrofanova:

December 19, 6-7pm – individual performance by the artist

December 20 BREASTMILK trio appearance

December 31 noon – concert: Dawid Kowalik